Рецензія №1194

Сатира, знята як трилер.
"Стерв’ятник" або краще "Нічний Змій"- це тривожна і до болю точна історія про те, що станеться, коли успіх стане важливішим за совість.

Головний герой, Луї Блум, у виконанні Джейка Джилленгола, - безробітний, самотній, без соціальних гальм, без емпатії, але з допитливим розумом і хижим інстинктом. Він випадково відкриває для себе світ нічної тележурналістики - і одразу розуміє, що тут можна заробити. Грошім. Вплив. Визнання. І місце серед "переможців". Його шлях нагадує бізнес-план: з найманця - в хижака. З глядача - в оператора. З оператора - в режисера реальності.

Сюжет розгортається навколо нічних подій у Лос-Анджелесі: автокатастрофи, пограбування, вбивства. Те, що для когось - трагедія, для Блума - можливість. І чим гірша новина, тим кращий для нього день. Він не порушує закон, він просто використовує прогалини. Його не ламає мораль - бо він її ніколи не мав. Він не зупиняється - бо система не змушує.

І тут фільм перетворюється з трилера на сатиру. У світі Луї головна чеснота - це вигідна картинка. А новини - це не спосіб інформувати. Це бізнес. І якщо треба трохи "допомогти" подіям заради ідеального кадру - він допоможе. І його не зупинити.

Джейк Джилленгол створює супер перфоменс на екрані: його Луї - не лиходій і не маніяк. Він завжди усміхнений, чемний, надзвичайно ввічливий. Але за цією маскою - нелюбов до людей і соціальні навики з інтернету. Страх виникає не тому, що він щось зробить. А тому, що він нічого не відчує. Гра Джилленгола - точна, стримана, гіпнотична. Кожен його погляд - немов підрахунок: що я можу взяти з цієї ситуації? І він бере. Розносячи опонента градом логічних ударів і прийомів з книги переговорів.

ФІльм не шокує спецефектами, але приголомшує екшеном. Напруга тут справжня. Вона росте повільно, впевнено - як тріщина у склі. І ти розумієш: найбільша небезпека не в злочині, а в байдужості. Бо поки одні кричать - інші знімають.

Це фільм про ціну успіху в суспільстві, де співчуття не монетизується. Про ЗМІ, які годують страхом. І про хижаків, яких ми самі навчили полювати.

Дивитися варто. Заради сюжету, заради відчуттів. Заради гри Джейка Джилленгола. Це хороший фільм. Він, як холодний душ. І після нього хочеться вимкнути телевізор. І задуматися, чим ми платимо за те, що бачимо на екрані. Про те, що всі наші "новинярні" - це бісові стерв'ятники, які готові добивати людей заради переглядів, лайків, коментів.