Рецензія №1172

Скільки коштує совість?

Є історії, які не старіють. Бо не старіє зло. Не зникає байдужість. Не минає зрада. Є ідеали, які завжди наївні. І люди, які завжди самотні. Серпіко - саме про це.

Це не бойовик. Не детектив. Це хроніка людини, яка вірила в закон. У чесність. У те, що правила існують не лише для бідних. Він не мріяв стати героєм. Він просто хотів бути хорошим копом. Але саме тому й став ворогом - для всіх.

У нього не було суперсили. Лише впертість. Лише внутрішній компас, що не вмів брехати. Він ішов туди, куди інші боялись дивитись. Углиб системи. І побачив не лише корупцію. Побачив спільноту, яка змирилася. Яка вважала неправду - частиною служби. "Бери свою частку - і не рипайся". Інакше - ти не "знами".

Серпіко відмовився. І саме це стало злочином. Не хабар. Не покривання злочинців. А чесність. Неприйняття. Людина, яка грає за правилами в грі, де всі інші - шахраї, стає небезпекою. Системі легше прибрати чесного, ніж змінити себе. Його принижували. Зраджували. Погрожували. І зрештою - підставили. Куля в обличчя - не помилка. Це попередження всім іншим. Не висовуйся. Не вір у правила. Не будь ідеалістом.

Але Серпіко вижив. І став символом. Незручним. Прямим. Особистим.

Як жити чесно в нечесному світі?
Як залишитись собою, коли всі носять маски?
Як триматись, коли всі навколо кажуть: "Сховай принципи - і буде простіше"?

Бо світ не любить тих, хто занадто світлий. Він моргає, щоби не осліпнути.
Але іноді - одного світла достатньо, щоб хтось інший побачив шлях.
Серпіко став тим вогником.