Рецензія №1171

Тонка межа між цивілізацією і варварством - не нація, не мова, не релігія. Це - обставини. Це моральний вибір, який ми робимо перед лицем страху.

Це історія про справжню журналістику. Не про газетну проституцію, не про владилизство, не про стерв’ятників, які торгують сенсаціями заради переглядів. А про тих, хто йде першим. Хто перелітає океани заради правди. Хто знімає не відео - а ризикує життям.

Фільм умовно ділиться на три частини.

Перша - знайомство. Дещо в комедійній формі ми бачимо життя Кім Ман-Соба - таксиста. Людини, затиснутої між злиднями та обов’язками. Жертви не лише обставин, а й власної пасивності. Поруч - Юрґен Хінцпетер, німецький журналіст. Його фраза - "Журналіст не має бути в комфорті" - не просто слова. Це кредо. Це виклик. Це демонстрація характеру.

Друга - дорога в пекло. Стилістика змінюється раптово, шоково, без поворотньо. Фільм більше не грає з нами - він б’є в обличчя. Ми разом із героями занурюємось у Кванджу - місто, вкрите кров’ю. Жорстоке, безглузде, державне знищення студентського протесту за демократію. Постріли, кийки, зґвалтування, вбивства - і тиша по телебаченню.

Атмосфера нагадує Майдан. По один бік - громадяни, які прагнуть свободи. По інший - броня, автомати, наказ вбивати. І в цьому хаосі - журналіст з камерою. Не герой, лише свідок. Людина, яка повинна показати те, що світ не хоче бачити. Правду. Але спочатку хтось має її принести. Криваву, брудну, але справжню. Камера Хінцпетера - єдина зброя проти забуття.

Третя частина - тиша. Сучасність. Реальні кадри. Живі свідки. Люди, які все ще носять у серці те, що сталося. Вулиці вже не чують пострілів, але кожен камінь пам’ятає. Камера з художньої стає документальною. Це не післямова. Це - вирок.

Та фільм - не лише про журналіста. Він про вибір. Про простого чоловіка, який хотів заробити кілька вонів. Але, опинившись у вирі подій, не втік. Кім Ман-Соб не шукав правди. Але вона знайшла його. І зробила свідком. А згодом - героєм. Його зміна - це серце фільму. Спершу він просто везе клієнта. Потім - допомагає. А потім - рятує. Не лише журналіста, а й саму історію. Бо правда, яку вивіз у своїй машині цей чоловік, стала символом. Історією, яку більше не можна стерти. Навіть якщо весь світ мовчатиме.

"Таксист" - це не просто драма. Це кінематографічне свідчення. Фільм не грає на сльозі - він ставить запитання. І найголовніше з них: а що зробив би ти?

Бо між цивілізацією та варварством - завжди лише одна межа: твій вибір.