Рецензія №1139

«Чужий: Ромул» — це не просто фільм. Це подарунок для всіх, хто сумував за щирим страхом, який викликає питання: “Чому я ще досі в кінотеатрі?”

Сюжет, здається, народився в лабораторії, де сценаристам дозволили їсти лише протеїнові батончики й дивитись трейлери попередніх частин на перемотці. Група молодих людей (бо жоден «Чужий» не може обійтися без юнацької наївності у вакуумі) потрапляє в черговий покинутий космічний сарай, де, о диво, щось пішло не так. Спойлер: усе пішло не так, ще до того, як вони туди зайшли.

Головна героїня — молода жінка з минулим, яке майже показали, але вирішили, що краще залишити загадкою. Її очі говорять про біль, але сценарій мовчить. Всі інші персонажі — або майбутній обід, або просто дотепна декорація з діалогами рівня “Тут щось не так...”. Дійсно, друже, щось точно не так — починаючи з назви «Ромул», яка, мабуть, символізує бажання створити новий Рим, але вийшла Троя: все палає і всі втікають.

Алієн тут, звісно, є. Він страшний, швидкий, слизький — як політична обіцянка. Проте він уже не той загадковий монстр з психологічними глибинами. Це вже не Чужий — це корпоративний талісман, який вилазить строго по графіку, щоб потішити фанів і маркетологів. Його сцени відчуваються як обов’язкові відсотки жаху, які треба відпрацювати, перш ніж дати фінальні титри.

Фінал... Фінал — це феєрія логіки рівня “давайте підірвемо станцію, бо кнопка гарно світиться”. Напруга наростає, глядач стискає підлокітники, але не від страху — а від надії, що це вже кінець.

«Чужий: Ромул» — це не фільм, це культурне попередження: навіть у космосі, де ніхто не почує твій крик, сценарист повинен бодай трохи подумати. Але з іншого боку, кіно принаймні щире: воно не приховує, що зняте виключно для того, щоб добити франшизу і побудувати з її кісток щось “нове”, але з цим самим обличчям і старою кисневою маскою.

Рекомендується до перегляду фанам ностальгії, корпоративного відчаю та тим, хто вважає, що поганих фільмів не існує — просто недостатньо темно в залі кінотеатру.