Рецензія №1127

Лоліта - фільм який зґвалтував мораль.
Огидна історія знову написана кацапом. Як і всі їх культура - стрічка мерзенна. Дорослий чоловік закохується в неповнолітню жінку. Стоп. Не в жінку, а в дитину. Хоч фільм і намагається нас переконати в тому, що Лоліта жінка - одна на мільйон - зріла не по роках. По факту - це просто виправдання головного героя. Він навіть придумує новий термін. Німфетка - слово, яке використовує для означення "сексуальної, привабливої дівчини-підлітка". Ну це ж якийсь оксиморон - поєднання протилежних за змістом, контрастних понять. Дитина. Секс. Кацапи. Ну де ж ще у світі могло б таке з'явитися?

Перед нами - чергова спроба обернути злочин на трагедію, де ґвалтівник плаче, бо його не зрозуміли. Де дитина - "ніжна спокусниця", а дорослий чоловік - просто жертва обставин. І все це подано в гламуруваній обгортці сентиментальної драми. Це не кіно. Це виправдання. І голос за кадром - не сюжетний прийом, а сповідь збоченця, який так і не навчився відповідати за свої вчинки. Фільм хоче, щоб ми йому співчували. Щоб вірили в "особливість" цієї дівчинки, у її передчасну "жіночність", у це нове слово - "німфетка". О, як мило. Слово, яке має зробити сексуалізацію дитини чимось вишуканим.

Історія, яка мала бути вироком - стала ще одним "велікім проезвідєнієм". Черговою спробую нормалізувати аморальне. Вердикт: Це "ківно". Це лакмусовий папірець на здоров’я глядача. Якщо відчуваєш огиду - значить, ще не все втрачено, якщо щось інше, то біжи до психотерапевта.

А тепер давайте детальніше. Фільм починається з того, як дорослий чоловік - за сорок - з ностальгією згадує своє "кохання" до чотирнадцятирічної дівчинки. І знову - в сексуальному контексті. Чи може один епізод так визначати життя людини? Маю сумніви. Минуло двадцять років. Змінились покоління. Зникали й народжувалися держави. А наш "герой" досі живе в полоні підліткової нав'язливості. І ось ця незрілість - головна драма, яку стрічка романтизує під виглядом великого болю.

Гумберт - не трагічний коханець. Він - класичний інфантил. Дорослий за віком, але не по суті. Дитина в тілі чоловіка - і це не метафора. Він нездатний до самозречення, відповідальності чи внутрішньої межі. Його поведінка - це залежність: від фантазій, від власної пам’яті, від бажання володіти. Це не любов, а нав’язлива ідея. Не пристрасть, а патологія. І що найнебезпечніше - фільм просить нас співчувати. Наче й справді перед нами дві жертви. Наче його муки - це трагедія, а не наслідок вчинків.

Сцена в готелі подана як щось ніякове, навіть кумедне. Лоліта «жартує», Гумберт сором’язливо мовчить. Але де страх дитини? Де біль, опір, інстинктивна відраза до контролю? Їх немає. Замість цього - легкий флірт, підморгування глядачеві. Мовляв, дивіться, це ж двоє «закоханих». Це - не мистецтво. Це - викривлення реальності, підміна понять, що прагне надати злочину людського обличчя.

Смерть матері Лоліти - не трагедія, а сценарна зручність. Вона не має глибини, вона - перешкода, яку прибирають. Бо тільки після цього Гумберт отримує повний контроль над дитиною, без сторонніх очей. Це не про втрату - це про зняття останнього морального запобіжника. Обручка знімається, але натомість з’являється нашийник.

Фінал, у якому Гумберт вбиває Куїлті, зрежисовано як катарсис. Наче спокута, очищення, шлях мученика, який прозрів. Але чи отримає Лоліта хоч крихту справедливості? Чи бачимо ми її травму, її біль, її спустошення? Ні. Бо це не її історія. Це - епос агресора, який вимагає нашої сльози. Це сповідь хижака, якому хочуть пробачити, бо він красиво страждає.

Це не просто історія про збоченця. Це історія про культуру, яка готова підсолодити насильство, якщо воно красиво зняте. Це історія про те, як закадровий голос може заглушити голос дитини. Про те, як кіноіндустрія дарує вбивцям квіти, а жертвам - мовчання.