Рецензія №1112

«Ґодзіла: Мінус Один» — це вражаючий приклад того, як жанрове кіно може працювати на рівні національного переосмислення. На перший погляд — це фільм про монстра, що знищує міста, але насправді це алегорія про післявоєнну Японію, моральну провину та спробу подолання колективної травми. Головний герой, колишній камікадзе, який не виконав наказ і залишився живим, втілює не героїзм, а сором, страх і безсилля. Він — образ людини, яка не чинила зла безпосередньо, але й не зупинила його, і тепер змушена жити з цією провиною. Його мовчазна боротьба з Ґодзілою — це не боротьба з ворогом, а спроба відновити гідність, яку втратила ціла країна.
Фільм тонко працює з темою: Ґодзіла — не просто зовнішній агресор, а наслідок. Вона постає як метафора всього того, що залишилося після війни — страху, сорому, безвідповідальності, травми. Це зло не приходить ззовні — воно виростає зсередини. Саме тому Ґодзіла знищує не чужу країну, а свою — вона наче говорить: ви самі допустили це, і тепер мусите заплатити.
Сильний бік фільму — це його стриманість. Японська акторська гра помітно відрізняється від західної: тут менше емоцій у міміці, більше — в інтонаціях, паузах, поглядах. Це може здаватися дивним після корейського чи американського кіно, але саме ця стриманість надає фільму відчуття правдивості й внутрішньої глибини. Режисура та ритм теж підтримують цей ефект: фільм не женеться за екшеном, а дає глядачеві час подумати, відчути, осмислити.
Проте є й слабші сторони. Стрічка не називає Японію агресором — фокус повністю зосереджено на японських стражданнях, тоді як страждання країн, які постраждали від дій Японії у Другій світовій, залишаються поза кадром. Це створює відчуття однобічності: наче нація хоче проговорити свою травму, але уникає повної відповідальності. Це фільм про жертву, але не про злочинця. Така позиція може бути прийнятною як внутрішня робота над собою, але з точки зору історичної чесності — вона обмежена.
«Ґодзіла: Мінус Один» не є ревізіоністським чи пропагандистським, навпаки — він намагається чесно подивитися на націю, яка пережила війну й опинилася в руїнах. Він говорить про необхідність дії, про те, що мовчання — це співучасть, і що часом злом є не тільки той, хто вбиває, а й той, хто нічого не зробив, коли це відбувалося. Та все ж важливо пам’ятати: глибоке переосмислення не може бути повним без визнання конкретних історичних фактів. Без цього воно перетворюється на внутрішню драму без зовнішнього контексту — а саме цього фільм іноді уникає.
Загалом, «Ґодзіла: Мінус Один» — це гідне, візуально й емоційно влучне кіно, яке демонструє, як нація може повертатися до власного минулого — не через гнів чи виправдання, а через сором і прагнення щось змінити. Його варто дивитися уважно й критично, особливо в українському контексті, де тема агресора, війни й національної провини має особливо чутливу вагу. Але саме через це досвід перегляду стає не менш цінним — бо він змушує думати, співставляти, і, можливо, інакше дивитися на історичну пам’ять як таку.