Рецензія №1071

Кінематографічна вежа. Чорна меса епохи капіталу. Пол Томас Андерсон подарував світові не просто фільм — він викарбував у целулоїді філософську симфонію про жадобу, віру та нищівну силу індивідуалізму. "Нафта" — це не просто драма, це пророкування. Це Книга Буття, переписана нафтою.

Один чоловік. Один шлях. Один Бог — у вигляді чорної рідини, що струмує з нутра землі. Деніел Плейнв’ю у виконанні Даніеля Дей-Льюїса — це не персонаж. Це архетип. Це демонічна форма життя, яка поглинає все людське, що трапляється на її шляху. Його обличчя — кам’яна гримаса цивілізації, що будує імперії з болю.

Музика Джонні Ґрінвуда — це пульс самої землі, ритм апокаліпсису, який звучить ще до першої репліки. Тут немає слів — лише важке, безвихідне буріння у плоті світу. Цей саундтрек не супроводжує — він керує. Як голос у пустелі.

А операторська робота Роберта Елсвіта — це кінематографічне пророцтво. Вона тримає дистанцію, даючи глядачеві відчуття холодної об’єктивності, а потім безжально наближається, коли правда більше не може залишатися за кадром. Земля розверзлася — і камера це бачила.

Цей фільм — не про нафту. І не про Америку. Це про людину, що загубила душу на шляху до влади. Про брата, якого ти зраджуєш. Про сина, якого ти відштовхуєш. Про Бога, якого ти викликаєш на двобій — і виграєш. Але тільки зовні.

"There Will Be Blood" — це антиєвангеліє капіталізму, де замість риби — нафта, замість води — віскі, а замість спасіння — абсолютна самотність.

Немає катарсису. Є лише правда. Огидна, нестерпна, але геніальна. Це фільм, який розчавлює — не своєю жорстокістю, а точністю. Він говорить не про героїв і не про злочинців — а про нас. У всій нашій гнилій, болісно чесній сутності.

І коли пролунають останні слова — “I’m finished.” — ти відчуєш: так, усе скінчено. Віра. Любов. Людяність. А кіно — тільки почалося.