Рецензія №1068

Фільм простий, але чіпляє. Не за спецефекти, не за сюжетні викрутаси — а за правду. За біль, який не переграють, за тишу, яка говорить більше, ніж діалоги. Це історія про чоловіка, який розвалився, спився, втратив себе — і потрохи, крок за кроком, намагається зібратись.

Бен Аффлек — несподівано сильний. Без героїки, без пафосу. Просто чоловік, який більше не витримує. Його персонаж — це не про баскетбол. Це про внутрішню боротьбу, про спробу жити, коли здається, що життя вже немає. І коли він починає тренувати шкільну команду — це не магічне перетворення, а важке пробудження.

Так, сюжет знайомий — зламаний герой, спорт, другий шанс. Але фільм не грає на шаблонах. Тут немає «переможного матчу» як кульмінації. Тут кульмінація — це маленькі, людські моменти: коли герой перестає пити, коли чесно говорить, коли просто йде вперед, хоч і шкутильгає.

«Шлях назад» — це не про спорт. Це про те, як з темряви можна повернутись до життя. Без феєрверків, без слізливих сцен — чесно, стримано, по-справжньому. Іноді саме таке кіно й потрібно — щоб пригальмувати і подумати про своє.