Рецензія №1034

Серйозно. Навіщо? Перша частина була завершеною. Історія Максимуса — крапка. Сльози, музика Циммера, пісок арени — все. Кінець. Великий, сильний, гідний.

А тут… якесь непорозуміння.

Фільм виглядає дорого. Знято гарно. Але душі нема. Просто набір сцен: хтось кричить, хтось махає мечем, щось підривається, все дуже голосно — і ні про що. Весь фільм ніби хоче бути продовженням легенди, але не знає, як. І замість того, щоб дати нову історію, просто експлуатує стару.

Головний герой — ну ок, але не чіпляє. Ти не співпереживаєш йому. Він не Максимус, і навіть не близько. А намагання втиснути в сюжет політику, інтриги, релігійні символи — виглядає як відчайдушна спроба зробити фільм глибшим, ніж він є.

Найгірше — це відчуття, що тебе обманули. Типу: «Ти любив перший фільм? На, отримай ще трохи піску й мечів. Не працює? Ну хоч музика схожа!»

Залишився післясмак — як після дешевого сиквелу до улюбленої книжки. Хотіли оживити легенду, а зробили мляву копію з пафосом і нульовим емоційним ударом.