Рецензія №1006

Є фільми, після яких ти плачеш. Є фільми, після яких замислюєшся над сенсом життя. А є "Імла", післякої хочеться піти у ліс, знайти фанатичку місіс Кармоді і ...ну, ви зрозуміли.
Отже, маленьке американське містечко. Ідеальний шторм, дерева падають, туман повзе. Ура! Класичний набір для фільму жахів. Наш головний герой - художник з обличчям "я просто хотів купити фарби", а не потрапити в пастку у супермаркеті з істотами з іншого виміру та натовпом панікуючих людей.
Та найстрашніше - це не монстри за дверима. (можливо через паршиву графіку). Це фанатизм за спиною. Місіс Кармоді - ходячий доказ того, що фанатики у кризовій ситуації небезпечніші за будь-якого щупальцевого чудовиська. Поки люди намагаються вижити, вона читає лекції про "божу кару" і, звісно ж, пропонує пожертвувати когось, бо чому б і ні? Це ж логічно - не шукати вихід, а влаштувати міні-інквізицію прямо між хлібом і консервами.
Френк Дарабонт, відомий своєю любов'ю до психологічного напруження (привіт"Втеча з Шоушенка"), і цього разу не підвів: атмосфера у фільми - як імла за вікном - густа, липка і часом викликає бажання кричати в екран "не йди туди!". А фінал...О, фінал. Його можна назвати одним словом: "спасибі Даробонт, ти зламав мені душу".
Геніально болісний, безнадійний і такий, що залишає тебе сидіти з відкритим ротом і повним нерозумінням: №Серйозно? ОТАК?!:
Підсумок? Якшо хочете фільм, після якого вам захочеться обійняти всіх близьких, перевірити наявність монстрів у тумані та заборонити всім релігійним фанатикам підходити до вас ближче, ніж на п'ять метрів-"імла" саме те. Висока якість сюжету, майстерна психологія і персонажі, яких хочетьсяяк врятувати, так і...ну, ви зрозуміли. Єдиний мінус це графіка, але до неї з часом звикаєш)